А я вже й не знаю, про що писати. Все ходжу по своєму замкненому колу. В моїх нотатках один негатив? Вже й наскучило чути "декадент". Можливо, я й дійсно чогось не помічаю в цьому світі, а варюсь постійно в буденності та обіцянках щось змінити. "Ось, наприклад, я можу зізнатися, що я потопельник. Я систематично кажу собі: ні." (с. Марк Лівін) Я не займаю ніяких шанованих місць та певних висот, і якщо вже казати чесно - то й нічого для того не роблю. Шкода? Так, є щось таке. Я не живу розвагами і не важко працюю для себе і майбутнього. Я не живу, я марно існую. Я просто бовтаюсь між дном та поверхнею, ніколи не досягаючи однієї з цих граней. Але все ж ближче до дна. Зміню я щось після написання цього? Навряд. Хотілось би, але мабуть не на стільки, щоб вийти із зони комфорту. Цього гнітючого і сковувального комфорту. Постійно жартую, що зміню все на 8 день тижня. А цей день так і не настає, його не існує. Як би мені хотілось якоїсь вагомої "встряски", щоб перевернула весь мій світ з ніг на голову, щоб змусила мене рухатись.

Нариси

 I

     Маленька кімнатка здригалась осінньою промерзлістю. З приодчиненого вікна тягло вогкістю та холодом. Шум вечірнього міста, шаркання сусідів згори та ледь чутне дихання з центра кімнати, не давали темряві повністю охопити цей клаптик житла в свій полон. Постать сиділа на підлозі зовсім непорушно й беззвучно, ніби й не жива.

     Це був молодий юнак років 20, що якось глухо впирався поглядом у вікно, ніби проводжаючи день з якимось жалем. На щоках його рясніла триденна щетина, що було для нього зовсім незвичним, бо відрізнявся не аби якою педантичністю. Робочий стіл ряснів чашками з-під чаю, скупченням якихось книжок, лекцій та власних нотаток. Були ж і інші книжки, обережно відмежовані від цього безладу, складені, ніби з особливими привілегіями: Достоєвський, Кафка, Ніцше, Лондон та якась поезія (потурбовані  постійними підкресленнями та позначками). 

      Навряд чи хтось ще проживав в цій квартирі, бо занадто гостро відчувався затишок на одного. Не можна було одразу б сказати, був він до безтями закоханий чи ж зовсім сам, але на столі мали місце й листи зв’язані червоною стрічкою, наскрізь пропахлі жіночими парфумами. На конвертику міленьким почерком була зазначена адреса чужинного та далекого міста. Він іноді кидаючи всі свої справи, сідав писати їй відповідь, але дуже рідко вона запаковувалась в конверти й відправлялась володарці його серця.

    Мав він ім’я, що ніяк не вирізнялось в натовпі. Максим. Досить розумний хлопчисько, що ніяк не зкермував свою лінь та прагнення, і закінчив школу без усіляких відзнак, видихнувши на повні легені з полегшенням. Зараз є студентом не найкращого, але непогано тримаючогося на плаву, вузу, на факультеті програмування. Мріяв він зовсім не про це, але кому зараз, в наш час технологій, потрібні воїни з їх відвагою, наполеони та колумби. Професія обіцяла непоганий заробіток і довелось погоджуватись.

    Мав він і кілька друзів з дитинства, і цінував їх особливо за те, що рідко лізли в його життя. Ще з шкільних парт зайняв позицію відлюдкуватого дивака, і з часом це лишень прогресувало та загострювалось. Йому подобалось триматись осторонь, розглядаючи людей навколо, але як тільки він повністю розумів їх суть, вони танули, мов воскова свічка, в його уяві. Скоро це взагалі призвело до падіння усього люду в його очах. Ніхто не міг зачепити його на довго, всі були схожі один на одного і від того йому ставало безмежно гидко.

    І ось він тут, в байдужій темряві, сам-самісінький, здавлений стінами та власними думками, що невпорядковано ясніють та мрякнуть в схвильованому розумі. В очах ще читався той вогник революцій і змін, його душа ще рвалась до дій, «палити і будувати нове». Думки його все міксувались та закручувались в якийсь передбачуваний буревій. «Хто я?.. Що я таке в цьому світі цинічності та купленої авторитетності? Такий самий, замішений сірою масою? Не сказав би! Та хіба…

Я нічим не відрізняюсь від інших, я такий самий із штампом на лобі. Я не маю ніяких досягнень, коли б вже треба було б. Он інші вже досягли певних висот. Ох! Знов інші!.. Ця безглузда людська звичка – рівнятись на когось. Як казав хтось з відомих й розумних, я маю бути кращий за мене вчорашнього, ось в цьому вся й проблема… Я навіть за себе не кращий! Я все скочуюсь і скочуюсь додолу. Дні приходять і йдуть… Обіцяю собі все змінити. Обіцяю почати гідне існування. Рухатись, видиратись до олімпів. Натомість, календар все худішає листками, і все було б дуже добре, якби ці листки не забирали з собою моє життя. Я розчарован у всіх, а найбільше – в собі. ». Його думки тісно переплітались одна за іншу та, ніби, обвивались йому навколо горла, що вже зовсім забракло повітря. Якби ж зараз пролунав телефонний дзвінок, розбивши те скупчення тяжкості, що осіло на плечі та груди, такий близький був порятунок, але телефон підступно мовчав.

II

     Ранок розпочався дзвінким лунанням будильника, що так і бив по оголеним нервам. Кімната була наповнена сірістю та сирістю осіннього понеділка. Дарма було просити у сонця трохи тепла й надій, дощові хмари захопили все небо й погрозливо нависали над містом. Погруз він у сон вчора далеко за дванадцяту, тому ранок видався особливо тяжким. Всі сили, ніби, полишили його і будні прибивали до ліжка непідйомним вантажем.

Ще в напівсні відправився відмокати під теплим душем. Під гарячим струменем води, він зовсім втратив відлік часу і вже помітно запізнювався. Його обличчя так і залишилось непоголеним, поспіхом натягував на себе не попрасовані речі та, згрібаючи усі конспекти зі столу, пхав їх в наплічник. Холодильник вражав своєю порожнечею, тому не було інших варіантів, як перехопити лишень кілька ковтків бридкої розведеної кави на пустий шлунок.

     Максим поспіхом збіг по сходах на вулицю та опинився у шумі мегаполіса: автомобілі ковзали своїми колесами по асфальту, водії з різким звуком тиснули на гальма коло світлофорів; люди, що невпинно кудись бігли, залишаючи сліди своїх чобітків на асфальті; дзинчання трамваю; місцеві засідачі лавок, знанні своїми п’яними витівками, вже вивалювались напідпитку з розпивочної; магазини блимали своїми вивісками та рекламами, роздратовуючи втомлені очі. Це все пробуджувало в юнакові сильну відразу. Крапав мілкий дощ, але повертати за парасолькою вже не було часу. Він зробив крок вперед і став частинкою того всього. Швидким кроком дістався зупинки і з усім людом став чекати своєї маршрутки. За кілька хвилин чекання підійшла одна, вщент забита, але дехто, вперто розпихуючи ліктями усіх, намагався впхатись туди. Максим стояв осторонь, навіть не намагавшись поборотись за місце на останній сходинці, йому чомусь стало так смішно й одночасно гірко - ця маршрутка нагадала йому консервну бляшанку з законсервованою мілкою рибою.

Коли підійшла наступна, він вже був досить змочений дощем й довелось разом з усіма втискуватись в ранковий транспорт. Його, ніби, розмазало по комусь і в такому стані перебував аж до самої кінцевої. Він був безмежно радий опинитись в холоді, після жахливої духоти. Прямував до станції метро, швидко обминаючи перехожих. Такий звичний гуркіт турнікетів, а за ним, прибуваючого потягу. В руках його шелестіла щоденна безкоштовна газета «Вести», що роздавала в будь-яку погоду, дівчина з милою посмішкою. Мав він звичку, брати у неї газети, чи то цікавився новинами, чи то нею, може й одночасно. Заголовки вже не зацікавлювали своєю песимістичністю, лишень додавали жалю. Перебіг очима сторінки, так і не прочитавши жодної статті, зупинив свій погляд на гороскопі. Зазвичай він не вірив у те, і вважав, що там пишеться лишень вигадана маячна, що буде приємно читатись людям не дуже розумним, зате занадто забобонним. Але сьогодні і сам прочитав. «Сьогодні ви можете все змінити. Час діяти. Зірки на вашому боці». Сприйняв слова ці особливо близько до себе. В голові його одразу залунали думки: «А й дійсно! Коли як не сьогодні!». Постали одразу вчорашні нічні міркування. І він їхав погрузившись цілковито у себе, щось ретельно обмірковуючи. 

III 

  Вагон, що розхитувався в усі сторони почав гальмувати. Зарипів старий запис з приємним голосом, що сповістив: «Арсенальна. Вихід до парку Слави та музею Великої Вітчизняної війни.». Він вийшов з усім людом, хоча до його зупинки було ще кілька станцій. Його чомусь потягло негайно полишити це місце, висвободитись на поверхню з цих стискаючих над ним стін. Йому бракло дихання. Щось у мить збунтувалось у ньому і вибухнуло неочікуваним вчинком. 105 метрів відривали Максима від ковтка, не дуже чистого, натомість, холодного, повітря. «Найглибша станція в світі» - пригадав він, ніби жовчно висміявши себе. Ескалатор під вагою ранкового натовпу тягнувся до гори ще повільніше. Максим за звичкою розглядав людей, що спускались: обличчя були, ніби скам’янілі, очі розгублені або сповнені пульсуючого болю та жалю від такого марного життя. Хтось з люттю зиркав на нього у відповідь, хтось починав шукати якісь недоліки у власному вбранні та зачісці. «Жодної посмішки за весь ранок. ЖОДНОЇ!» - блимнула думка в його голові. «Та цьому світу пороблено!». Щось застукало йому в скронях, дихання стало тяжке, у грудях шалено стискало. Він побіг вверх, не помічаючи людей. Зачіпав їх, уловлював на собі обурені погляди, не вибачався й біг далі, омарений спраглістю залишитись самому.

     Вулиця вдарила в голову морозним повітрям. Жбурнув в смітник газету, що до того теліпалась у нього в руках, але перед тим відірвав й сунув в карман шматочок сторінки з прихильністю зірок. Спогад її теплої посмішки трохи заспокоїв Максима, і він спрямував свій маршрут (вже досить спокійним кроком) до Маріїнського парку. Юнак часто тут знаходив порятунок в літню спеку. Любив він ці масивні дерева та особливу прохолоду і затишок цього місця. Літній вітер розносив бризки від фонтану, він часто сидів поруч, заплющивши очі, і уявляючи себе десь коло бурхливої гірської річки.

    Осіння пора додала цьому місцю особливої вишуканості. Вимощені доріжки вкрились яскравим листям. Воно кружляло й стелилась під ноги. Вітру стало більше місця для блукання, бо крони вже зовсім схудли своїм вбранням. Трава досі стояла зелена й поблискувала росою. Хлопець зітхнув із полегшенням, побачивши пусті лавочки й стежки. «Людям не до краси природи осіннім ранком. Вони все кудись поспішають по своїх «термінових» справах» - виронив він вголос і дуже здивувався тому. Він хотів би, як завжди, розглядати різні дрібнички цього казкового місця і насолоджуватись, але сьогодні його хилили думки. Швидко йшов вперед, не зупиняючись й не помічаючи нічого, ніби тікав від самого себе. Думки наздоганяли, перевіривши чи нема когось поблизу, почав розмірковувати вголос. «Ні, сьогодні не з’явлюсь на навчанні. Не можу так більше… Щоб мати гарні відзначки – я маю лицемірити і вдавати, що ці люди мені подобаються та їх предмети викликають в мене тільки неймовірну цікавість. Не можу! Як гидко! Але ж мені треба.. Я маю робити це для себе. Зберись! Ти ж знаєш, що тобі це треба. Та хіба?  Нащо я тут вчусь? Нащо мені ця професія? До біса! Ламати свої принципи для чого? Не знай життя, вчись. Далі працюй і думай лишень про зарплату та підвищення. Гроші. Гроші. Більше грошей. Сім’я, на яку буде бракнути часу, бо ти проміняв їх на гонитву за зеленими папірцями. Все життя заїсть буденність. Всі мрії зведуться до: «ось трохи назбираємо грошей і купимо тоншу плазму; новішу машину». І хіба варто так жити? Марне існування. Скільки я бачу таких людей за день наскрізь спустошених. Не хочу, як вони! Хочу ковтати життя поки живий! Хочу побачити світ. Не хочу більше підпорядковуватись системі: «вчись. працюй. здохни.»! Хочу життя прямо зараз! Не хочу чекати ні хвилини більше! Не хочу!». Замовк. Він йшов сцепивши зуби та стиснувши кулаки в карманах. Максим вже й не помітив, як ноги самі донесли його до львівської майстерні шоколаду, що на узвозі. Вмить в його пам’яті стали спалахувати вузькі вулички Лева. Кав’ярні та шоколадні з маленькими столиками на вулиці. Магазинчики зі старовинними книжками. Трамвайчики й парки. Дзвін церков та відлуння української мови звідусіль. Вивіски рідною мовою, якось неймовірно його тішили. Вулиці носили імена видатних українців. Молоді письменники збирались в маленьких кафешках і читали свою лірику. Музики пестили душу класикою. Любов в цьому місці до власної країни просто не могла не зашкалювати. Він вмить оживав тут, сповнений живильним запалом. У Львові жили неймовірно рідні для нього люди. Вони рідко передзвонювались, але він знав, що на нього там завжди чекають. Коли було зовсім гірко – він брав квиток і їхав туди за ковтком життя.

   В Києві ж ця львівська майстерня була для нього деяким оазисом в нестерпній пустелі. Увійшовши, Максим зайняв місце в самому куточку, щоб ніхто не зміг збентежити його. Гарненька офіціантка посміхалась йому, він, трохи зам’явшись, посміхнувся у відповідь. Замовив за звичкою шоколад з корицею та чай з прянощами. В цю мить думки, нарешті, дали йому спокій. Він заплющив очі і був не тут. Він вітав понад хмарами і спускався на вулички Лева; сміявся в компанії старих друзів та вів глибокі розмови з подругою під сяйвом ночі. Він був щасливий. В цю саму мить все було добре.

    Голос офіціантки, розбив його марення в дріб’язок. Вмить він опинився знову в цій реальності. В цьому місці стало так шумно. Гул людей, дзвінкіт чашок, музика, вибивання чеків – все змішалось в єдине і мало дуже потворне звучання. «Як я не чув це щойно? Треба йти звідси, як найшвидше.». Дістав з кармана зім’яті купюри і кинув в скарбничку. Накинув на себе наплічник й попрямував до виходу.

     Більше нічого в цей день не змогло повернути його до того стану спокою та мінливого щастя, як в шоколадні. Він блукав по вулицям і не пам’ятав по яким. Розглядав людей і забував їх ще до того, як вони зникали з горизонту. Йому жахливо захотілось курити, хоча до того з відразою сприймав цигарки. Він ненавидів, коли хтось на вулиці курив поруч з ним, в нього аж все паморочилось від цього гіркого диму. Максим підійшов до кіоску й постукав в віконце затерплою від холоду рукою. Відкрила не дуже привітна жіночка років 50, окинула його змірювальним поглядом і не досить привітно спитала що йому треба. «Цигарок» - відповів він.

-        Каких? – кинула вона ще більш непривітно й змірявши його поглядом повторно.

-        Будь-яких, - байдуже відмовив Максим.

-        Маладой человек, не марочте мне голову! Какие?

-        Нехай буде.. Кент – відмовив він перше, що прочитав на вітрині.

-        Зажигалка хоть есть? – ледве не з сміхом кинула вона, все так само зневажливо змірявши його поглядом.

-        І її, якщо можна.

Він розрахувався й не бажаючи тягнути цю гидотну додому – закурив на зупинці. Незграбно підпаливши цигарку, він так само незграбно затягся на повні легені. Дим лоскотав йому горло і він закашлявся. Вдихав і відкашлювався. Під кінець третьої цигарки дим став гірким і дряпав йому легені. Голова страшенно крутилась. Кинув всю пачку в смітник. За хвилину туди ж полетіла й запальничка. Дібрався додому. Зачинив двері квартири. Не вмикаючи світло, скинув з себе взуття та верхній одяг й впав на ліжко провалившись у сон.

Холодний вітер пронизував наскрізь, температура стрімголов хилилась до морозів. Осінь окупантом засіла у хворобливо потурбованому розумі. Холодила ліжки по ночах та вибухала безмежним сумом. А я свічусь, немов ліхтарик, в цій сірій безмежності. Палаю, мов свічка, запалена тобою, й розплескую своє тепло по стінах темряви. Слово, що збудило в мені все живе і давно забуті надії, що штовхає до нових звершень та підкорення все вищих олімпів. Слово-провідник, що довело до кінця лабіринту блукаючу, та наскрізь промерзлу цинізмом, душу. Нарешті воно набрало повного сенсу та варте усього, що вкладалось первісно, але розікралось солодкими марнословами. «Назавжди». І серце квітне весінніми пахощами, в осінню промерзлість.

Вечір нахмурився дощовими хмарами та заливав усіх своїм сумом. Настрій зосередився на нулі. І скільки ще чашок із чаєм треба випити, аби не збайдужіти в цю негоду?

І дощ буде стукотіти усю ніч по дахах сірих будинків, змиваючи пил минувшого дня. Відчиню вікна на повну та вдихну свободу міксовону з холодом в легені. Шкода, що одразу видихну. Так хочеться досягнути чогось, стати на ступінь вище, ніж сьогодні. Натомість "день пройшов непомітно, не розставивши крапки на і, як вода крізь сито". День промайнув, не змінивши нічогісінько в сірій буденності. Дістало писати щось притарно любовне чи занадто осіннє. Хочеться зробити щось варте. Бути вартою. Мені потрібно більше холоду всередині, щоб лікував мені серце та розум, щоб додавав отієї твердості. Шкода, що одразу тебе видихну. Холоде, любий, залишись назавжди зі мною.

...А я узяла тенденцію сумувати за містами. То так дивно, коли хочеш не в обійми людини, а в шумну вогкість міста. А це досить розумно. Місто з тобою на віки (скоріш, до кінця твого віку), а люди – то мінлива його частина. Але, чорт візьми, як же вони його красять!

Сумую за Львовом, а в ньому й частинка тебе й мої заблуканості. Сумую за К Р, а в ньому й частинки моєї закоханості. Маленькі й спокійні міста, що живуть своїм життям і крутяться кожен в своєму ритмі. Родинні міста. Так і хочеться залишитись у них назавжди, а може й довше. Закарбуватись на стінах його домівок і оселитись в дрібненьких сквериках. Але що робити, розум наспівує звичне: «Як тебе не любити, Києве мій?!» і віддає шану величі мегаполіса...

з приватного листа

Осінь загостювала апатією у венах. Ти будеш благати про ковток тиші, а час буде набирати обертів, топити тебе в подіях та інформації. На жаль, у світу немає паузи чи стоп-крану, тож рухайся, біжи, наздоганяй той потяг "час", бо саме в ньому щастя.

Нові обличчя закарбовувались в мій день , а хотілось – старих. Марила гарячим чаєм, уривками поезії, та чимось теплим, для душі. Холод приковував до ліжок, але ранок так жорстоко диктував свої умови. І ось вже вирушаєш по завченому маршруту, блукаючи душею, а, можливо, й заблукавши. Вітер, що пронизував наскрізь, не шепотів від тебе звісток, а дощ так палко оплакував літню добу, розмивав щось у пам’яті. Холодно. І мова зараз не про погоду. Без тебе в цьому місті до біса холодно!

Друже мій, вставай, ходімо далі!
Ми створимо нові реалі!
Ми завоюєм всі медалі,
тільки вставай і йдемо далі!
Вставай, вставай! І не звертай уваги,
на тих, що хочуть збити з рівноваги.
Та не розгублюй ти відваги,
коли поставиш найцінніше на ваги.
На! - я простягаю тобі руку.
Ми винесем з тобою любую муку,
Ми вивчимо з тобою любу науку!
Та залишимося вірними в розлуку.
Ти тільки стій, не падай, ти тримайся,
і говором людей не переймайся.
Посміхайся, прошу, посміхайся.
Й назад все менше озирайся.
Ти тільки далі, далі підіймайся!

    24 серпня. Лунають святкові гармати, небо розривається вогнями феєрверків, люд напідпитку висипався на вулицю і радісно викрикує «УРА!». Десь перешіптуються, що ми вже 22 роки незалежні. Канали мерехтять святковими концертами та такими награними привітаннями політиків, що ніби й не обдирають нас повсякчас.
     А що ми власне святкуємо? Свято держави, якої в нас давно немає. Держави, що поставили на коліна та розікрали усе, навіть найцінніше – мову. Україна летить на дно, а ми разом з нею, чи навпаки, це саме ми тягнемо її до глибин безодні. Ми залазимо все вище на вершини, займаємо перші місця, але не своїми досягненнями, а проблемами з наркотиками, СПІДом, безробіттям, вже й алкоголізмом. Забулись ті борці за незалежність, народ вже й не пам’ятає, за кого перехиляє чарочку, головне, щоб був привід. Свято країни, що сини й доньки її блукають по світу в надіях на кращу долю, найкращі розуми й таланти є надбанням інших. Країна, де кожен третій проти її незалежності, де не знають мову. Родючі землі Неньки – нещадно розпродані, інші – огортаються радіаційними вітрами. Україна виїжджає на світову арену з гучними скандалами, вбивствами журналістів, політичними в’язнями, нечесними судами та перевертнями в погонах. Портрет її нещадно спотворено.
     Нам немає що святкувати в цей день, поки при владі українофоби, корупція, голодуючі діти в притулках, поки нація зомбується телеекранами та нещадно летить до свого кінця.
Народе мій рідний, єднаймось, як заповідав Франко:

Не ридать, а добувати
Хоч синам, як не собі,
Кращу долю в боротьбі.

Найбільше боюсь марно минувших днів. Життя, що пройшло наскрізь, але й, ніби, так і не зачепило. Бути глядачем у власній історії. Не дай мені зав'янути. Давай не будем тими типовими? Давай в філармонію та театр, замість примітивних розваг. Давай книжки та обійми, замість телевізора по вечорах. Давай чай на двох та погляди в очі. Давай, щоб назавжди. Я поруч. Ти поруч.

 

Тут небо і море, як коханці, злились в єдине. Тут повітря п'янить свіжістю. Запас книжок, класичної музики та неймовірних краєвидів смакувались передчуттям чогось незабутнього.

 



Першого серпня замерехтів автовідповідач голосом з далекої Америки. Знов пропустила. Вже 5 рік поспіль. Знайти б телефонний номер і передзвонити, хоча, що мені говорити? Я не вмію збентежувати людей такими новинами. Як сказати людині, що його перше кохання не візьме слухавку на цьому кінці світу. Ніколи

Депресія осідала у легенях. Обтяжувала дихання. То виривалась назовні полум'ям, то пускала коріння вглиб - все ближче до серця. Мій внутрішній стержень вщент роздріблен гостею. Так марно шукати ліки у вечірніх вулицях та гучних бітах, коли спасіння в тобі.

Потребую відпочинку. Від себе та навислих сірих стін; від потоків пустої інформації та своєї бездіяльності; від шуму міста за вікном та мерехтіння екрану; від потребності бути з собою та всім світом на зв'язку; від бляклих днів, що летять, відраховуючи життя; від постійних нестач тебе; від книжок та пустих розмов; від рідної вулиці, міста, домівки. Мені б кудись втекти. Може просто зникнути. Назавжди.

Трапляється іноді так:
зустрічається тобі дивак,
не якийсь там дурак чи простак.
Ніби не малювала ніколи ідеалів,
а він ідеал!
А він ніби не з цих реалів
і дарує мені запал.

(осінь2012)

А що в нас було з тобою? Тільки кілька діб під статусом "друзі". Гуляли усі однією юрбою, сиділи коло вогнища в дружньому крузі. Не помітили, як розгорілось наше багаття. В котру саму мить відбулось - ми без поняття. Наша перша розмова - просто порив емоцій якийсь - ми так зручненько в коридорі вмостились, а сльози в мене так й лились. Твої слова, що треба один одного користати й минуле усе відпускати. Що будеш постійно поруч ти, що завжди в тобі поміч можу знайти. Як ти мене вчив танцювати та й на інших не зважати. Наш перший повільний танок і солодка верениця думок. І знов той затишний коридор, що прозвався вже просто наш. Поставити б розмови ті на повтор, ні, то надто важкий приговор! Пам'ятаєш, як не могли без обіймів й запаху наших парфумів. І знов солодки обійми ті й рука стискалась в руці. Наш похід, що наче на двох. У цілому світі - тільки ми удвох. А що в нас було з тобою? Окрім що зведені були судьбою. Під статусом "друзі" - закохані до нестями, об'єднані одними почуттями й ночами. А далі листи й листи, у всіх сновидіннях ти, у кожній думці - ти, в кожній згадці - знов ж таки ти. А що у нас було з тобою? Оті два щасливих дні, зав'язані однією любов'ю і ми з тобою в світі одні. Оті розмови й мовчання, у думок поривання, по місту блукання. Ми цілувались й сміялись, і весь час чомусь обіймались.   осінь2012

І швидко бігти з вокзалу, не озираючись, в мерехтіння вечірніх вулиць та забитих вагонів метро, тримаючи твої поцілунки на губах. Знаєш, а я тебе теж і, навіть, дуже. Ну звісно ж знаєш.

Літо частувало нас дрібними дощами, відстанню та холодною порожнечею ліжок по ночах. Зачитуватись чужою поезією та іноді марати блокноти своїми нотатками - все, що мені залишається в місті можливостей і забитих доріг, сповненого людей, але такого осиротілого без тебе.

Навколишній світ бив по вухах шумом та соціум розриваючи грудну клітину впивався ще дужче під ребра, ніби паразит чи нахабний мародер, в пошуках чим би поживитись. Стій! Зупинись! Там немає нічого, я тебе запевняю.. Одні лишень залежності, безглуздості та комплекси. Все пусте і марне. Вивертає вже від соціальних мереж і як ми в них погрузли… агов, який «ми»? Давайте на правду: кожен сам за себе і всі мали один одного на увазі, знайдеться ще пару відчайдух, що захочуть мене переконати, що це не так, а я тільки кину саркастичну усмішку – їх ще провчить життя. Стоп, далеко від теми пішла, а ось я про що: воротить від людей, з їх тоннами зайвої інформації та надуманими проблемами; тоншить від систем та правил, що не дають літати, як горда птаха. Вже ненависне своє ім’я, ненавиджу, коли воно звучить з вуст людей, їм завжди щось треба.. Воно як ярлик, як лопух на шерстяному вбранні. Суцільна зневага себе і якості мого існування. Зірвати б усі кайдани, припинити існувати, а спробувати жити, як завжди мріялось.
Чай на робочому столі вже зовсім застиг. Спробую наступного разу.

Давай жити разом?

Давай жити разом?

Хворіти з тобой одним сказом,

що казково зветься "коханням".

Піддаватись спільним зітханням.

Давай, щоб дві чашки з чаєм по ранках

й череда смачнющих сніданків.

Давай, посиденьки на ганках

в обіймах літньої ночі

і погляди очі у очі,

й без вагання "я тебя очень"

і ти мене "очень".

Давай читати з тобой на дивані

й співати разом у ванні.

Навчимось грати на гітарі

й танцювати, ніби в ударі.

Рахувати сяючи зорі

та не бувати з тобою в сорі.

Буду балувати тебе смачненьким

й називати "моїм маленьким".

Спортом разом займатись

та проблемами не перейматись.

А давай усю ніч кохатись!

Ніби не треба зранку розлучатись

й по справах розбігатись.

Давай, в поцілунках проводити життя

та вирушати кудись навмання.

Давай разом...

хворіти з тобой одним сказом,

що в народі зветься "любов".

29 черв. 23:43