Друже мій, вставай, ходімо далі!
Ми створимо нові реалі!
Ми завоюєм всі медалі,
тільки вставай і йдемо далі!
Вставай, вставай! І не звертай уваги,
на тих, що хочуть збити з рівноваги.
Та не розгублюй ти відваги,
коли поставиш найцінніше на ваги.
На! - я простягаю тобі руку.
Ми винесем з тобою любую муку,
Ми вивчимо з тобою любу науку!
Та залишимося вірними в розлуку.
Ти тільки стій, не падай, ти тримайся,
і говором людей не переймайся.
Посміхайся, прошу, посміхайся.
Й назад все менше озирайся.
Ти тільки далі, далі підіймайся!

    24 серпня. Лунають святкові гармати, небо розривається вогнями феєрверків, люд напідпитку висипався на вулицю і радісно викрикує «УРА!». Десь перешіптуються, що ми вже 22 роки незалежні. Канали мерехтять святковими концертами та такими награними привітаннями політиків, що ніби й не обдирають нас повсякчас.
     А що ми власне святкуємо? Свято держави, якої в нас давно немає. Держави, що поставили на коліна та розікрали усе, навіть найцінніше – мову. Україна летить на дно, а ми разом з нею, чи навпаки, це саме ми тягнемо її до глибин безодні. Ми залазимо все вище на вершини, займаємо перші місця, але не своїми досягненнями, а проблемами з наркотиками, СПІДом, безробіттям, вже й алкоголізмом. Забулись ті борці за незалежність, народ вже й не пам’ятає, за кого перехиляє чарочку, головне, щоб був привід. Свято країни, що сини й доньки її блукають по світу в надіях на кращу долю, найкращі розуми й таланти є надбанням інших. Країна, де кожен третій проти її незалежності, де не знають мову. Родючі землі Неньки – нещадно розпродані, інші – огортаються радіаційними вітрами. Україна виїжджає на світову арену з гучними скандалами, вбивствами журналістів, політичними в’язнями, нечесними судами та перевертнями в погонах. Портрет її нещадно спотворено.
     Нам немає що святкувати в цей день, поки при владі українофоби, корупція, голодуючі діти в притулках, поки нація зомбується телеекранами та нещадно летить до свого кінця.
Народе мій рідний, єднаймось, як заповідав Франко:

Не ридать, а добувати
Хоч синам, як не собі,
Кращу долю в боротьбі.

Найбільше боюсь марно минувших днів. Життя, що пройшло наскрізь, але й, ніби, так і не зачепило. Бути глядачем у власній історії. Не дай мені зав'янути. Давай не будем тими типовими? Давай в філармонію та театр, замість примітивних розваг. Давай книжки та обійми, замість телевізора по вечорах. Давай чай на двох та погляди в очі. Давай, щоб назавжди. Я поруч. Ти поруч.

 

Тут небо і море, як коханці, злились в єдине. Тут повітря п'янить свіжістю. Запас книжок, класичної музики та неймовірних краєвидів смакувались передчуттям чогось незабутнього.

 



Першого серпня замерехтів автовідповідач голосом з далекої Америки. Знов пропустила. Вже 5 рік поспіль. Знайти б телефонний номер і передзвонити, хоча, що мені говорити? Я не вмію збентежувати людей такими новинами. Як сказати людині, що його перше кохання не візьме слухавку на цьому кінці світу. Ніколи

Депресія осідала у легенях. Обтяжувала дихання. То виривалась назовні полум'ям, то пускала коріння вглиб - все ближче до серця. Мій внутрішній стержень вщент роздріблен гостею. Так марно шукати ліки у вечірніх вулицях та гучних бітах, коли спасіння в тобі.

Потребую відпочинку. Від себе та навислих сірих стін; від потоків пустої інформації та своєї бездіяльності; від шуму міста за вікном та мерехтіння екрану; від потребності бути з собою та всім світом на зв'язку; від бляклих днів, що летять, відраховуючи життя; від постійних нестач тебе; від книжок та пустих розмов; від рідної вулиці, міста, домівки. Мені б кудись втекти. Може просто зникнути. Назавжди.