Трапляється іноді так:
зустрічається тобі дивак,
не якийсь там дурак чи простак.
Ніби не малювала ніколи ідеалів,
а він ідеал!
А він ніби не з цих реалів
і дарує мені запал.

(осінь2012)

А що в нас було з тобою? Тільки кілька діб під статусом "друзі". Гуляли усі однією юрбою, сиділи коло вогнища в дружньому крузі. Не помітили, як розгорілось наше багаття. В котру саму мить відбулось - ми без поняття. Наша перша розмова - просто порив емоцій якийсь - ми так зручненько в коридорі вмостились, а сльози в мене так й лились. Твої слова, що треба один одного користати й минуле усе відпускати. Що будеш постійно поруч ти, що завжди в тобі поміч можу знайти. Як ти мене вчив танцювати та й на інших не зважати. Наш перший повільний танок і солодка верениця думок. І знов той затишний коридор, що прозвався вже просто наш. Поставити б розмови ті на повтор, ні, то надто важкий приговор! Пам'ятаєш, як не могли без обіймів й запаху наших парфумів. І знов солодки обійми ті й рука стискалась в руці. Наш похід, що наче на двох. У цілому світі - тільки ми удвох. А що в нас було з тобою? Окрім що зведені були судьбою. Під статусом "друзі" - закохані до нестями, об'єднані одними почуттями й ночами. А далі листи й листи, у всіх сновидіннях ти, у кожній думці - ти, в кожній згадці - знов ж таки ти. А що у нас було з тобою? Оті два щасливих дні, зав'язані однією любов'ю і ми з тобою в світі одні. Оті розмови й мовчання, у думок поривання, по місту блукання. Ми цілувались й сміялись, і весь час чомусь обіймались.   осінь2012

І швидко бігти з вокзалу, не озираючись, в мерехтіння вечірніх вулиць та забитих вагонів метро, тримаючи твої поцілунки на губах. Знаєш, а я тебе теж і, навіть, дуже. Ну звісно ж знаєш.

Літо частувало нас дрібними дощами, відстанню та холодною порожнечею ліжок по ночах. Зачитуватись чужою поезією та іноді марати блокноти своїми нотатками - все, що мені залишається в місті можливостей і забитих доріг, сповненого людей, але такого осиротілого без тебе.

Навколишній світ бив по вухах шумом та соціум розриваючи грудну клітину впивався ще дужче під ребра, ніби паразит чи нахабний мародер, в пошуках чим би поживитись. Стій! Зупинись! Там немає нічого, я тебе запевняю.. Одні лишень залежності, безглуздості та комплекси. Все пусте і марне. Вивертає вже від соціальних мереж і як ми в них погрузли… агов, який «ми»? Давайте на правду: кожен сам за себе і всі мали один одного на увазі, знайдеться ще пару відчайдух, що захочуть мене переконати, що це не так, а я тільки кину саркастичну усмішку – їх ще провчить життя. Стоп, далеко від теми пішла, а ось я про що: воротить від людей, з їх тоннами зайвої інформації та надуманими проблемами; тоншить від систем та правил, що не дають літати, як горда птаха. Вже ненависне своє ім’я, ненавиджу, коли воно звучить з вуст людей, їм завжди щось треба.. Воно як ярлик, як лопух на шерстяному вбранні. Суцільна зневага себе і якості мого існування. Зірвати б усі кайдани, припинити існувати, а спробувати жити, як завжди мріялось.
Чай на робочому столі вже зовсім застиг. Спробую наступного разу.

Давай жити разом?

Давай жити разом?

Хворіти з тобой одним сказом,

що казково зветься "коханням".

Піддаватись спільним зітханням.

Давай, щоб дві чашки з чаєм по ранках

й череда смачнющих сніданків.

Давай, посиденьки на ганках

в обіймах літньої ночі

і погляди очі у очі,

й без вагання "я тебя очень"

і ти мене "очень".

Давай читати з тобой на дивані

й співати разом у ванні.

Навчимось грати на гітарі

й танцювати, ніби в ударі.

Рахувати сяючи зорі

та не бувати з тобою в сорі.

Буду балувати тебе смачненьким

й називати "моїм маленьким".

Спортом разом займатись

та проблемами не перейматись.

А давай усю ніч кохатись!

Ніби не треба зранку розлучатись

й по справах розбігатись.

Давай, в поцілунках проводити життя

та вирушати кудись навмання.

Давай разом...

хворіти з тобой одним сказом,

що в народі зветься "любов".

29 черв. 23:43