Годинник вже вітає новий день округлими цифрами на таблі. Як по-дитячому було загадувати бажання на нулі. І все вже не клеїться, як хотілось. Може діло у тому, що я давно не завмирала на хвилину, що на перетині дат, з думками про тебе.

Я підсіла на дещо гірше за дим у легенях чи алкоголь у крові. Я спробувала тебе і втягнулась... А кохання до тебе і дійсно затягує. Як мене ламає від відсутності постійної дози. І, на жаль, мені ніяк не померти від передозу, лишень постійні недостачі. Знаєш, а коли вже не можу згадати твій голос й тепло дотиків, то я стаю на рейки "відвикання". Але лишень одна проблема: без тебе в крові - життя не має більше жодного сенсу.

І коли вже "люблю" за звичкою. Хіба можна далі жити? Вже втратились усі надії. Розбились о відсутність тебе в моїй буденності. Запевни мене, що це лишень вечірня хандра, що легкою недугою загостювала трохи більше за норму. Просто увірвись в мої одноманітні дні без дозволу, ти ж знаєш, тут тебе завжди чекають.

І всі не ті, і все не те. Таку розгубленість у власному житті доречніше було б мати в похмуру осінню пору, але аж ніяк не в пору правління барв та пахощів. Але що ж робити, якщо весна душі залежить від відстані між серцями, що кохають.

16 тра о 19:15