Леді-стрілочка

Сьогодні сидячи вдома, я була повністю занурена у книжку. Уява малювала такі яскраві картинки, сторінки пливли одна за однією, я навіть не помічала плин часу. Коли я підняла очі з того раю фарб і вражень, мій погляд впав на годинник висячий на стінці навпроти диванчику, на якому я так зручненько розміщувалась весь цей час. Годинник не мав ніяких прикрас та чогось особливого, лишень, що прикрашало його, то дерев’яна оправа й якісь не дуже пропорційні цифри, вони були трохи більші  за норму. Але мене то не турбувало, мій погляд припав до стрілки, яка знаючи своє діло бігла по циферблату, наче привітно вітаючись з кожною цифрою. Вона чомусь червоного кольору й така тоненька і витончена нагадувала мені дівчину чи тендітну жінку. Я сиділа і просто вела очима за її мандрівкою, вона наче просила бігти за нею. То дивно, але між шісткою і сімкою наша пані трохи призупиняла свій біг, наче відтягуючи мить, коли мине їх. Ця невпинна леді-стрілочка безжально відраховувала хвилини сьогоднішнього дня, що не принісши із собою тепла, барв, радості, щастя, не зупинившись і на мить - йшли у минуле.  

з розповіді другу.

 

©

Любий мій, 

прошу, забери мене з країн мрій

в наш особистий вирій.

Десь подалі від тих усіх міст.

Туди, де тільки ми будемо мати зміст.

Кудись, де гори і річечка,

бурхливо в’ється, як стрічечка.

Де ніч довга й палає зірками.

І нікого не існує між нами.

Туди, де пахне хвоєю.

І де я можу бути з повна твоєю.

Туди, де палає багаття

й не виходять із моди плаття.

Де вітер буде огортати

і щось постійно на вушко шептати.

Де ти будеш постійно поруч,

і робити все будем власноруч.

Де сонця заходи милуватимуть нас,

де з природою в єдності будем весь час.

Знаєш, в нас буде маленький будиночок,

наче з отих казочок.

Коло маленький ставочок,

й на дверях висіти дзвіночок.

Маленька й затишна вітальня,

така ж гарненька спальня

з купою різних поличок,

місце для наших балачок.

На стінах в рамках мої малюнки

й усілякі там візерунки.

Й обов’язково має бути камін,

де палатиме вогнище без змін.

Гарненькі шторки на віконцях.

Ти будеш жмуритись від промінчиків сонця,

коли будитиму тебе смачнючим сніданком,

й нашим з тобою спільним ранком.

Слухати звучання гітари,

й розглядати скупчені хмари.

Тебе обіймати,

й навіть не думати когось іншого мати.

Кохати…

Чорт, понесло кудись не туди.

В думках ти усюди.

А ми начебто просто друзі,

тому почуття у постійній напрузі.

Поясни чому так сталось?

Коли я в тебе закохалась?

Ти той, хто потрібен мені для життя.

І, здається, немає вже тому вороття.

©

Коли довго сумуєш, як прийде звикання ти й не відчуєш, ніби нікого не треба, лишень поринути душею у небо. Музика наповнює з середини. Ось так й минають дні. У думок полоні… Мені б зтиснути твої долоні… Я знов зповзаю по стіні до долу. Ти не прийдеш до мене додому, ми не вип’ємо чай, й не втопимо в ньому наш відчай. І не вийде випита каву, й зав’язати розмову цікаву. Не побачити очі, Оті.. Не провести бурхливої ночі, Не замкнути в обійми міцні. Від холоду уся тремчу, тебе торкнутись безмежно хочу. Хоч вірш, про те, що вже звикла, І душевного болю уникла. Хоча кому я брешу? Я без тебе все також не можу. Мені б почути голос твій. Такий рідний