Леді-стрілочка

Сьогодні сидячи вдома, я була повністю занурена у книжку. Уява малювала такі яскраві картинки, сторінки пливли одна за однією, я навіть не помічала плин часу. Коли я підняла очі з того раю фарб і вражень, мій погляд впав на годинник висячий на стінці навпроти диванчику, на якому я так зручненько розміщувалась весь цей час. Годинник не мав ніяких прикрас та чогось особливого, лишень, що прикрашало його, то дерев’яна оправа й якісь не дуже пропорційні цифри, вони були трохи більші  за норму. Але мене то не турбувало, мій погляд припав до стрілки, яка знаючи своє діло бігла по циферблату, наче привітно вітаючись з кожною цифрою. Вона чомусь червоного кольору й така тоненька і витончена нагадувала мені дівчину чи тендітну жінку. Я сиділа і просто вела очима за її мандрівкою, вона наче просила бігти за нею. То дивно, але між шісткою і сімкою наша пані трохи призупиняла свій біг, наче відтягуючи мить, коли мине їх. Ця невпинна леді-стрілочка безжально відраховувала хвилини сьогоднішнього дня, що не принісши із собою тепла, барв, радості, щастя, не зупинившись і на мить - йшли у минуле.  

з розповіді другу.

 

©

Любий мій, 

прошу, забери мене з країн мрій

в наш особистий вирій.

Десь подалі від тих усіх міст.

Туди, де тільки ми будемо мати зміст.

Кудись, де гори і річечка,

бурхливо в’ється, як стрічечка.

Де ніч довга й палає зірками.

І нікого не існує між нами.

Туди, де пахне хвоєю.

І де я можу бути з повна твоєю.

Туди, де палає багаття

й не виходять із моди плаття.

Де вітер буде огортати

і щось постійно на вушко шептати.

Де ти будеш постійно поруч,

і робити все будем власноруч.

Де сонця заходи милуватимуть нас,

де з природою в єдності будем весь час.

Знаєш, в нас буде маленький будиночок,

наче з отих казочок.

Коло маленький ставочок,

й на дверях висіти дзвіночок.

Маленька й затишна вітальня,

така ж гарненька спальня

з купою різних поличок,

місце для наших балачок.

На стінах в рамках мої малюнки

й усілякі там візерунки.

Й обов’язково має бути камін,

де палатиме вогнище без змін.

Гарненькі шторки на віконцях.

Ти будеш жмуритись від промінчиків сонця,

коли будитиму тебе смачнючим сніданком,

й нашим з тобою спільним ранком.

Слухати звучання гітари,

й розглядати скупчені хмари.

Тебе обіймати,

й навіть не думати когось іншого мати.

Кохати…

Чорт, понесло кудись не туди.

В думках ти усюди.

А ми начебто просто друзі,

тому почуття у постійній напрузі.

Поясни чому так сталось?

Коли я в тебе закохалась?

Ти той, хто потрібен мені для життя.

І, здається, немає вже тому вороття.

©

Коли довго сумуєш, як прийде звикання ти й не відчуєш, ніби нікого не треба, лишень поринути душею у небо. Музика наповнює з середини. Ось так й минають дні. У думок полоні… Мені б зтиснути твої долоні… Я знов зповзаю по стіні до долу. Ти не прийдеш до мене додому, ми не вип’ємо чай, й не втопимо в ньому наш відчай. І не вийде випита каву, й зав’язати розмову цікаву. Не побачити очі, Оті.. Не провести бурхливої ночі, Не замкнути в обійми міцні. Від холоду уся тремчу, тебе торкнутись безмежно хочу. Хоч вірш, про те, що вже звикла, І душевного болю уникла. Хоча кому я брешу? Я без тебе все також не можу. Мені б почути голос твій. Такий рідний

 
Чистила свою сторінку в одній із соціальних мереж та натрапила на фото з табору. То викликало в мене якусь непередбачену хвилю емоцій. Табір то маленьке життя. Це, найяскравіша й насичена пора. В таборі якийсь рай зі сміху, дружби, кохання, незабутніх моментів.А коли повертаєшся додому, то якось неймовірно пусто. Так тягне до тих нових друзів, дорогих людей, але ж є відстань, що розкидає по різних містах.  З часом ті спогади здаються такими далекими.. нажаль, не тільки спогади, а й люди. Ти закручуєшся у своєму школа-дім-школа, і десь через час помічаєш, що потухають ті відносини та спілкування, що люди, по приїзду з табору, без яких ти не тямив життя, вже й не такі необхідні. Тьмяніє в пам’яті усе, а з ними й почуття, навіть оте кохання, що здавалось на все життя, ті походи, той сміх, ті вогнища й дискотеки, усе, без виключення. Буденність вимиває це з пам’яті, і нічого не залишається, як чекати на нові зустрічі з новими людьми, які також підуть незабаром.

©

Сумую. Але тебе не турбую. Живи ти як хочеш. Подзвониш – як схочеш. Але прошу, не мерзни у таку погоду, і не в стрівай у всяку негоду. Сумую, але ти не сумуй, краще бурхливо живи і малюй! Хапай життя ковтками великими, і насолоджуйся моментах бліками. Ні, любий мій, не пізнавай той біль, не сумуй, і спогади усі втамуй. Краще іди і цілуй! Не мене, а іншу.. що поруч. Боже, що я кажу?! Все ж ламаю власноруч?.. Просто хочу, аби був щасливий у цей час: холодний, мінливий. Щоб усмішка не з ходила з твого обличчя, і хтось цілував твої передпліччя. Щоб тепло було на душі в тебе. Знаєш, мені ж більше нічого не треба. Лише не сумуй, бо це боляче сумувати, наче життя зовсім не відчувати, і , знаєш, той сум неможливо втамувати. Але ти не сумуй! І, якщо легше – мене ти не згадуй. Але знай, що десь у далі, за 500 кілометрів, б’ється серце заради тебе, і не важливо скільки пройшло вже дні, нікого, крім тебе, йому не треба!

©

Хочу поїхати.
Сісти у потяг і зникнути.
Усі страхи свої викинути,
і в країну мрій поринути.

Сидіти в потязі коло віконця,
й жмуритись від осіннього сонця.
Ледве теплий чай з лимоном пити,
і безмежно до тебе хотіти.
Під музику в навушниках грузитись,
і все далі в віконце дивитись,
на чудовий той пейзаж-картинку,
наче на фотознімку.

Вийти десь коло моря,
і слухати шум прибоя.
Сидіти на пляжі пустому,
й навіть не відчувати втому.
Просто кидати каміння у воду,
і забувати про всяку негоду.
Відчувати хвилю й холодний бриз.
Чути крик чайок десь поблиз.

Потім далі подорожувати.
Різні міста там минати.
Нарешті до гір дібратись.
На високу гору вибратись,
і навкруги озиратись.
Сидіти там й спостерігати,
у думки свої поринати,
щось нове в собі відкривати,
старі образи усім пробачати.
Збирати квіти пахучі.
Їсти стиглі черешні.

Спуститись до долу й зустріти тебе,
наче уперше.
До нестями знов закохатись.
Обіцяти на Полонині побратись.
Лежати з тобою у полі,
на травичці чи на соломі,
і дивитись на мерехтливі зорі.
Різні міста минати,
майже, навіть, не спочивати,
головне - поряд тебе відчувати.

Знаєш, не хочеться тебе полишати,
але додому вже треба вертати.
Сюди. З мрій і думок в буденність.
У справ нескінченність...
Ось і кінчилась моя натхненність.


.

©

Я так хочу до тебе,
притисни ж мене до себе!
мені більш нікого не треба.
ти - моя найбільша потреба.
Очі у очі сидіти,
постійно про щось говорити.
Хоча ні.. просто мовчати
і постійно тебе обіймати!
Ти відсунешся трохи й закуриш,
у думках своїх помандруєш.
Потім, так ніжно мене поцілуєш.
Я знаю, ти також цього потребуєш. 

Боже, чому ж ти далеко?
Мені без тебе не легко...
                         Автор: Darya ▲ Yakovleva

Взрослые дети

Как неожиданно ненароком замечать, что становишься взрослее. Незаметно сам для себя пересматриваешь свои взгляды на все:  

Стопочка детских журналов около кровати передала свою эстафету книгам классиков совсем без ярких картинок. Плеер кишит не супер-модными и популярными песнями, а теми, что нравятся именно тебе, песни со смыслом и главное в каждой частичка прошлого. Между вкусной и полезной едой, чаще выбираешь второе, задумываясь о красивой фигуре и здоровых детях. В разговоре со старшими все чаще высказываешь свое мнение и позицию, и они не смотрят на тебя как на глупого ребенка. 

Бывает, сами взрослые или родители приходят к тебе за советом. Все чаще ведешь разговоры с однолетками про страну и политику, религиозные взгляды, казалось бы,  еще недавно такие нудные и «взрослые» темы. Выбирая фильм – предпочитаешь драмы, они кажутся наиболее реальными и без этой сладкой сказки в конце, ведь в жизни именно так. Все чаще режут ухо такие знакомые аббревиатуры, как зно и вуз. В новый год первый раз не почувствовал сказочности, а день рождение, как-то не такой уже и веселый праздник. Замечаешь, как стаешь более стойким к потерям и циничным, что ли. У каждого из нас уже есть «ожог» о котором мы не спешим рассказывать всему миру, у каждого есть тайная мечта, которую мы тоже держим в секрете, у каждого уже есть опыт за плечами, который не дает доверяться другим. Появляться куча своих обязанностей и дел с ярлыком «должен» и «нужно». Эххх… а ведь в детстве было все намного ярче, проще и искренней.©

Автор: Darya ▲ Yakovleva

«хочу влюбиться»

 

Перечитывала мои заметки в ворде и решила выложить. Давненько было написано, так что не судите строго.

 Смотрела картинки и статусы знакомых девушек и меня очень задела одна вещь, а именно фраза «ищу, в кого влюбится» или «хочу влюбиться». Мне это не понравилось тем, что любовь – это не какая-то игра, в которую поиграл, а когда надоело, бросил. Любовь это намного более глубокое чувство. Она не приходит по нашему хотению, она появляется случайно, когда ее совсем не ждёшь, ты просто живёшь, и однажды в тебе зажигается эта искорка, этот маленький огонёчек. А еще мне эти фразы не нравятся тем, что любовь, это не всегда только счастье и веселье, а уж тем более подростковая. Она в себе несёт так же и охлаждение, обиды, разочарование и боль, боль от отсутствия взаимности или боль расставания. Сначала любовь тебя поднимает, окрыляет ты чувствуешь себя поднесённым и счастливым, но в каждой любви приходит минута отчаянья. У подростков это не настолько  глубокое чувство, что бы создать семью и жить всю жизнь душа в душу с этим человеком, это скорее влечение. Влечение, которое вскоре остывает и оставляет только пустоту. И стоит ли хотеть этой ломки для себя? Именно этого хотели эти девушки?©
 Автор: Darya ▲ Yakovleva

сплетни

Как много в нашей современной жизни лжи, предательства, зависти и всей остальной грязи. Каждый из нас постоянно блистает на страничках сплетен. Люди любят судить о человеке за внешность, так и не стараясь понять его изнутри. Не общаясь с человеком и дня, мы утверждаем, что знают его на 100%. Люди спешат вешать ярлыки и чёрные пятна своей клеветы. Каждый жадно выискивает в другом недостаток и с облегчением вздыхает, когда находит их сполна. И мы так закопались в этом болотце грязи, что со стороны кажется, что нам это нравится и приносит какое-то, что ле удовольствие. Мы настолько увлечены сплетнями и жизнями других людей, что не замечаем своей собственной. Может, хватит этого безрассудства? Может лучше не искать недостатки в других, а просто совершенствовать себя? Может надо перестать судить незнакомых людей, да ивообще судить кого-либо не зная всей истины? Давайте просто наслаждаться каждым моментом СВОЕЙ жизни: любить, дружить, смеяться, плакать, целовать, обнимать, так же на много ярче и круче! © 

 Автор: Darya ▲ Yakovleva

9 января 2012 года

9 января 2012 года. Понедельник. Утро. На первый взгляд самое обычное, хотя, очень не привычная погода для зимы, не лежит снег и нету мороза, сейчас январское утро похоже больше на утро из последних деньков осени. Тусклый свет пробивается через окна. Аккуратно проскрипела дверь и в комнату зашла бабушка. Тихим и каким-то неожиданно убитым голоском она произнесла: «ты спишь?», я ответила, что нет. Бабушка подошла, и села на край кровати и встревожено посмотрела на меня. Потом раздался тихий голос, казалось еще более тихий и более убитый, чем в первый раз, этот голос донёс до меня фразу «Женя умер 5 минут назад», на этих словах ее глаза пустили слезинки, а я так и лежала, смотря в тусклый рассвет. Перед глазами так и крутились, словно в танце картинки, обрывки, моменты из детства. Глаза потихоньку наполнились слезами… 9 января 2012 года. Да… непростое выдалось утро такого обычного дня.