Холодний вітер пронизував наскрізь, температура стрімголов хилилась до морозів. Осінь окупантом засіла у хворобливо потурбованому розумі. Холодила ліжки по ночах та вибухала безмежним сумом. А я свічусь, немов ліхтарик, в цій сірій безмежності. Палаю, мов свічка, запалена тобою, й розплескую своє тепло по стінах темряви. Слово, що збудило в мені все живе і давно забуті надії, що штовхає до нових звершень та підкорення все вищих олімпів. Слово-провідник, що довело до кінця лабіринту блукаючу, та наскрізь промерзлу цинізмом, душу. Нарешті воно набрало повного сенсу та варте усього, що вкладалось первісно, але розікралось солодкими марнословами. «Назавжди». І серце квітне весінніми пахощами, в осінню промерзлість.

Вечір нахмурився дощовими хмарами та заливав усіх своїм сумом. Настрій зосередився на нулі. І скільки ще чашок із чаєм треба випити, аби не збайдужіти в цю негоду?

І дощ буде стукотіти усю ніч по дахах сірих будинків, змиваючи пил минувшого дня. Відчиню вікна на повну та вдихну свободу міксовону з холодом в легені. Шкода, що одразу видихну. Так хочеться досягнути чогось, стати на ступінь вище, ніж сьогодні. Натомість "день пройшов непомітно, не розставивши крапки на і, як вода крізь сито". День промайнув, не змінивши нічогісінько в сірій буденності. Дістало писати щось притарно любовне чи занадто осіннє. Хочеться зробити щось варте. Бути вартою. Мені потрібно більше холоду всередині, щоб лікував мені серце та розум, щоб додавав отієї твердості. Шкода, що одразу тебе видихну. Холоде, любий, залишись назавжди зі мною.

...А я узяла тенденцію сумувати за містами. То так дивно, коли хочеш не в обійми людини, а в шумну вогкість міста. А це досить розумно. Місто з тобою на віки (скоріш, до кінця твого віку), а люди – то мінлива його частина. Але, чорт візьми, як же вони його красять!

Сумую за Львовом, а в ньому й частинка тебе й мої заблуканості. Сумую за К Р, а в ньому й частинки моєї закоханості. Маленькі й спокійні міста, що живуть своїм життям і крутяться кожен в своєму ритмі. Родинні міста. Так і хочеться залишитись у них назавжди, а може й довше. Закарбуватись на стінах його домівок і оселитись в дрібненьких сквериках. Але що робити, розум наспівує звичне: «Як тебе не любити, Києве мій?!» і віддає шану величі мегаполіса...

з приватного листа

Осінь загостювала апатією у венах. Ти будеш благати про ковток тиші, а час буде набирати обертів, топити тебе в подіях та інформації. На жаль, у світу немає паузи чи стоп-крану, тож рухайся, біжи, наздоганяй той потяг "час", бо саме в ньому щастя.

Нові обличчя закарбовувались в мій день , а хотілось – старих. Марила гарячим чаєм, уривками поезії, та чимось теплим, для душі. Холод приковував до ліжок, але ранок так жорстоко диктував свої умови. І ось вже вирушаєш по завченому маршруту, блукаючи душею, а, можливо, й заблукавши. Вітер, що пронизував наскрізь, не шепотів від тебе звісток, а дощ так палко оплакував літню добу, розмивав щось у пам’яті. Холодно. І мова зараз не про погоду. Без тебе в цьому місті до біса холодно!