Холодний вітер пронизував наскрізь, температура стрімголов хилилась до морозів. Осінь окупантом засіла у хворобливо потурбованому розумі. Холодила ліжки по ночах та вибухала безмежним сумом. А я свічусь, немов ліхтарик, в цій сірій безмежності. Палаю, мов свічка, запалена тобою, й розплескую своє тепло по стінах темряви. Слово, що збудило в мені все живе і давно забуті надії, що штовхає до нових звершень та підкорення все вищих олімпів. Слово-провідник, що довело до кінця лабіринту блукаючу, та наскрізь промерзлу цинізмом, душу. Нарешті воно набрало повного сенсу та варте усього, що вкладалось первісно, але розікралось солодкими марнословами. «Назавжди». І серце квітне весінніми пахощами, в осінню промерзлість.