...А я узяла тенденцію сумувати за містами. То так дивно, коли хочеш не в обійми людини, а в шумну вогкість міста. А це досить розумно. Місто з тобою на віки (скоріш, до кінця твого віку), а люди – то мінлива його частина. Але, чорт візьми, як же вони його красять!

Сумую за Львовом, а в ньому й частинка тебе й мої заблуканості. Сумую за К Р, а в ньому й частинки моєї закоханості. Маленькі й спокійні міста, що живуть своїм життям і крутяться кожен в своєму ритмі. Родинні міста. Так і хочеться залишитись у них назавжди, а може й довше. Закарбуватись на стінах його домівок і оселитись в дрібненьких сквериках. Але що робити, розум наспівує звичне: «Як тебе не любити, Києве мій?!» і віддає шану величі мегаполіса...

з приватного листа