24 серпня. Лунають святкові гармати, небо розривається вогнями феєрверків, люд напідпитку висипався на вулицю і радісно викрикує «УРА!». Десь перешіптуються, що ми вже 22 роки незалежні. Канали мерехтять святковими концертами та такими награними привітаннями політиків, що ніби й не обдирають нас повсякчас.
     А що ми власне святкуємо? Свято держави, якої в нас давно немає. Держави, що поставили на коліна та розікрали усе, навіть найцінніше – мову. Україна летить на дно, а ми разом з нею, чи навпаки, це саме ми тягнемо її до глибин безодні. Ми залазимо все вище на вершини, займаємо перші місця, але не своїми досягненнями, а проблемами з наркотиками, СПІДом, безробіттям, вже й алкоголізмом. Забулись ті борці за незалежність, народ вже й не пам’ятає, за кого перехиляє чарочку, головне, щоб був привід. Свято країни, що сини й доньки її блукають по світу в надіях на кращу долю, найкращі розуми й таланти є надбанням інших. Країна, де кожен третій проти її незалежності, де не знають мову. Родючі землі Неньки – нещадно розпродані, інші – огортаються радіаційними вітрами. Україна виїжджає на світову арену з гучними скандалами, вбивствами журналістів, політичними в’язнями, нечесними судами та перевертнями в погонах. Портрет її нещадно спотворено.
     Нам немає що святкувати в цей день, поки при владі українофоби, корупція, голодуючі діти в притулках, поки нація зомбується телеекранами та нещадно летить до свого кінця.
Народе мій рідний, єднаймось, як заповідав Франко:

Не ридать, а добувати
Хоч синам, як не собі,
Кращу долю в боротьбі.